Чим більше я навчаюсь юнгіанській терапії, занурююсь у власний аналіз чи знаходжуся поруч з клієнтом, тим менше мені хочеться писати про загальні речі. 

З одного боку, здається, що рілзи і тіктоки зняли вже настільки про все, що «не лишається ніякого універсального досвіду». З іншого, суть будь-якої терапії чи духовних пошуків в тому, щоб знайти власний центр, чути його, бути з ним заодно і таким чином проживати свій унікальний «життєвий експеримент» – той, заради якого душа прийняла рішення втілитися. (Якщо ви прибічник суворо еволюційно підходу, де немає ніяких душ, а тільки інстинкти, гормони, нейроімпульси і оце все, то замість фрази “душа прийняла рішення втілитися”, читайте: те, що стимулює біологічні системи продовжувати відсипати організму необхідні гормональні коктейлі для виконання біологічної та/або соціально-культурної функції). 

І як не має двох однакових людей, не може бути двох однакових шляхів та досвідів. Так і загальні поради не мають ніякого сенсу. 

А що має сенс, як я відчуваю і бачу, – це знаходитися поруч з людиною, поки вона збирає по шматочкам історію свого життя, знову і знову розповідає про важливий епізод, який все змінив, іноді жартувати, іноді злитися, іноді сумувати, уважно слухати. Часом не вірити, що це хоч щось дасть, але продовжувати, продовжувати слухати історію однієї людини в світі, де «вже все сказано, показано і взагалі все зрозуміло». 

Особливо важливо бути такою людиною для самої/самого себе. От сідати поруч і з дня в день, кожен день, питати себе: ну шо ти сьогодні? А? Як ти? Розкажи. 

Я люблю тебе, я тут.