Коли коридор стає домом
Стан невизначеності, в якому ми так давно живемо, що вже навіть наридло на це жалітися, можна назвати ще інакше – життям в лімінальному просторі.
Лімінальність – це стан, коли герой ще не там, але вже й не тут. Слово походить від латинського limen, поріг. Поріг, що розділяє вулицю і дім, своє і чуже, минуле і майбутнє. Лімінальними просторами називають коридори, кімнати в готелях, аеропорти, літаки, потяги, заправки тощо. По запиту liminal spaces ви можете знайти багато зображень, які формують окрему естетичну категорію.
Лімінальність як частина обряду переходу
На початку XX століття французький етнограф Арнольд ван Геннеп вивчав ритуали переходу в різних культурах — весілля, посвяти в дорослість, поховання, ініціації воїнів. І помітив: попри всю різноманітність, ці обряди мають одну й ту саму структуру з трьох фаз.
- Відокремлення, сепарація. Людину виводять зі звичного статусу. Наречену забирають з батьківського дому. Підлітка виводять з дитячого кола в ліс чи в окреме житло. Символічно чи буквально — старий костюм знімається.
- Межова фаза, сама лімінальність. Людина вже не та, ким була, але ще не та, ким стане. У багатьох культурах у цей момент людину навіть не називають на ім’я — вона “ніхто”, проміжна істота. Це небезпечна і водночас продуктивна фаза: старі правила не діють, нові ще не встановлені.
- Реінкорпорація, включення. Людину повертають у спільноту вже в новому статусі, з новим іменем, новою роллю, і спільнота визнає цю зміну.
Через півстоліття британський антрополог Віктор Тернер повернувся до ідеї ван Геннепа і розширив концепцію лімінальності. Він помітив, що в сучасному світі лімінальність не завжди є коротким переходом між двома чіткими станами. Іноді вона розтягується, стає своєрідним постійним простором — і тоді люди в ньому починають формувати особливу спільність, яку Тернер назвав communitas: ієрархії й ролі стабільних часів стираються, і люди єднаються саме через спільний досвід перебування “між”. Коридор припиняє бути простором, через який йдуть далі, він стає домом.
По моїм відчуттям, це описує і український досвід перебування у війні. Ми не в довоєнному “тут” і не в післявоєнному “там”. Лімінальність сама по собі стала стабільністю і способом життя — з роботою, стосунками, планами на завтра, які все одно доводиться будувати, попри те, що межова фаза не закрита.
Облаштувати лімінальний простір під себе (як підтримати себе в лімінальні часи)
- Визнання. Спроба жити так, ніби все вже “нормалізувалося” або ніби ви досі “тимчасово”, — обидві однаково виснажують. Чесніше визнати: я живу в лімінальності, і це реальний, повноцінний етап життя, а не пауза перед справжнім життям. Але також це і не остання фаза ритуалу.
- Мікроритуали на три фази. Чіткий ранковий ритуал, завершення робочого тижня певним жестом, сезонне “закриття” етапу — це дає нервовій системі відчуття якоїсь структури там, де великої структури немає. Влаштуйте своє власне свято переходу, скажімо, з літа в осінь. Як воно може виглядати, щоб можна було пройти всі три фази за Геннепом?
- Проміжна ідентичність. У ритуалах посвяти людина в межовій фазі часто “ніхто” — і це нормально, це не провал ідентичності, а її частина. Не обов’язково знати, ким ви стали і ким станете. Можна тимчасово не мати відповіді на “хто я тепер” — і не поспішати її формулювати заради чужого спокою.
- Своя communitas. За Тернером, спільність людей “на порозі” — це жива енергія дії і творчості, а не просто спосіб “скоротати час на вокзалі в очікуванні свого потягу”. Не вимагайте від людей поруч відповідей на питання, які не можете дати самі собі. Цінуйте спільність з тими, хто не кричить на “коридор” за те, що він не кімната, а облаштовує його зручніше, щоб можна було спокійніше дочекатися виходу в нову фазу.
Коридор в готелі – типовий приклад лімінального простору
