«Вони точно обговорюють, як вломитися і образити мене» – такі думки з жахом проносилися в голові, коли я сиділа сама в курортному будиночку в Туреччині. Мій будиночок стояв впритул до інших таких самих будиночків – не більше, ніж на відстані двох кроків. Перші два дні я жила там сама, насолоджувалася тишею і спокоєм, а на третій день в сусідній котедж заїхала компанія чоловіків, мову яких я не могла вгадати, хоч вона цілими годинами лунала наче прямо в мене за спиною. Вони були дуже голосні, особливо ввечері – і в якийсь момент я зрозуміла, що просто боюся вийти з доміку. Мою свідомість заполонили жахаючі образи, ця ситуація потрапила кудись в дуже зрозумілий кожній дівчині страх, і мене наче заклинило.
Надворі коти мружилися від вечірнього сонечка, пахли квіти і шуміло море, а я сиділа в чотирьох стінах, бо мою свідомість охопили жахи і настанови: ховатися, не показуватися, боятися.
Ця історія закінчилася просто (на словах, і епічно на відчуттях). Я раптом ясно відчула, що мені страшніше сидіти так далі в доміку і боятися, ніж вийти, тікати чи битися, якщо буде потрібно.
Коли я нарешті вийшла, ніхто з чоловіків не звернув на мене ніякої уваги. Вони щось показували один одному в телефоні – може, меми, може, рецепти пирогів, – і жваво обговорювали побачене. Коли я повернулася з прогулянки, їх взагалі не було видно і чутно, мабуть, вони заснули. Велика битва в моїй голові, про яку супротивник навіть не здогадувався, завершилася.
Я спеціально дозволила собі сьогодні почати з особистої історії, бо вона добре ілюструє, як складно свідомості витримувати досвід Реального, не втікаючи в Уявне (в пояснення, страхи, десь побачені чи почуті історії).
Щось стається — і за долю секунди мозок вже будує сюжет. Хто винен, хто загрожує. Що це означає. Як це виглядає зі сторони. Ми рідко живемо в реальності — ми живемо в історіях про неї (і частіше – ці історії лякаючі, бо мозку по дефолту важливіше вижити, ніж радіти). Тому що сирий досвід витримувати складно. Він охоплює наче кожну клітину тіла – це може бути страх, може, збудження, може, захоплення, може, огида, чи ще купа-купа всього, для чого немає слів. Так, в історії з будиночками в Туреччині я тілесно відчула безпосередню близькість Чужого (іноземного, незрозумілого, чоловічого) поруч із собою, і мій мозок почав стріляти жахливими сценаріями.
Французький психіатр Жак Лакан називав це “Реальним” — те, що існує до мови, до пояснень, до «це про оце». Витримувати отакі безпосередні «сутички» з Реальним надзвичайно складно, проте саме ця навичка дає можливість відчувати пульсацію життя і діяти творчо.
Як витримувати Реальне:
- Знайдіть паузу до першої думки
Щойно щось стається — є мить до пояснення. Мозок ще не встиг сказати “це означає, що…”. Саме там живе сирий досвід. Навчіться помічати цю паузу і затримуватися в ній довше на мить довше, ніж звично.
- Згадайте, що у вас є тіло
Історії існують у голові. Ключ до концентрації – у тілі. Коли виникає зашкалююча тривога, біль або збудження, не розкручуйте цю спіраль уявленням додаткових жахів. Поверніться в тіло – повільно випийте води, переведіть погляд з близького обʼєкту кудись за горизонт, зробіть 10 відтискань. Сама якість суджень змінюється, коли в гру вступає тіло.
- Розрізняйте факт і історію
“Він не привітав мене з днем народження” — це факт. “Він мене ігнорує, бо я не важлива” — це фантастична конструкція. Тренуйте себе зупинятися на факті і спостерігати, як швидко свідомість додає сюжет. Чим рідше ви підхоплюєте цей сюжет — тим більше енергії залишається у вас.
- Залиште ситуацію відкритою
Мозок хоче якнайшвидше закрити невизначеність — дати їй назву і рухатись далі. Спробуйте іноді навмисно не робити цього. Дозвольте ситуації бути незрозумілою. Дозвольте собі не знати. Саме в цьому “не знаю” народжується нова енергія — не та, що йде на підтримку старої історії, а та, що веде кудись далі. Тривожно? Так. Цікаво? Теж так!
- Не намагайтеся зрозуміти — навчіться бути поруч
“Реальне” за Лаканом неможливо осягнути розумом. Воно завжди буде виходити за межі будь-якого пояснення. І тут є два шляхи: або придумати історію, яка його «приручить», або втекти в симптом — тривогу, нав’язливі думки, надмірну зайнятість etc. Але є третій варіант — просто залишитися поруч із тим, що не піддається розумінню. Не пояснювати. Не рятуватися. Просто витримувати присутність того, що є. Це і є контакт із живим досвідом. (Так, це важко, так, це можна робити з підтримкою, наприклад, психолога-терапевта).
На завершення
Я хочу спеціально підкреслити, що моя історія на початку не має на меті виставити природні страхи і опасіння неважливими. Все могло відбуватися мільйоном різних способів, і страх – це важливе відчуття, яке має свою святу функцію – берегти. Та коли страх стає таким великим, що малює Реальне виключно жахливим, коли на кожну краплину нового і незрозумілого, мозок вже біжить підбирати мем чи страшну історію з новин, ми втрачаємо наше головне джерело енергії – вміння дивуватися життю, любити і ходити новими стежками.
