Психаналітик Марія-Луїза фон Франц казала про те, що стосунки із часом самі по себе вводять людину в невроз. Спочатку людина придумала собі календар, а потім стала відчувати провину, що постійно в нього не вписується. Так, наче календар існував завжди, як Бог і Закон. А не виник як інструмент, який допомагає синхронізувати посіви, збори врожаю, початок рейвів aka містичних свят.
Існує час лінійний і час міфологічний. В лінійному часі живе людське і тілесне – від народження до смерті, через передбачувану лінію зміни тіла – від дитинства до старості. В міфологічному часі живе вічне і психічне – там від початку відтворюються одні й ті самі сюжети і міфи: про дорослішання, воз’єднання закоханих, велику мандрівку і повернення додому, передачу знань, протистояння з ворогом, пошук скарбів, народження нового…
Звісно, що на побутовому рівні час потрібен, аби відбувалися робочі і дружні зустрічі, аби діти навчалися і держави працювали. Мітинг команди має відбуватися о 12, хто б там в якому особистому процесі не перебував. Зустрітися з подругами потрібно о 20, якщо постійно запізнюватися – не кожна дружба витримає. Діти мають навчитися синхронізуватися з іншими – тому так важливо починати і закінчувати уроки в один і той самий час. І привчають до цього дитину не раз і не два, а роками.
Але якщо запаздування стає практично синонімом власного імені, можна подумати про те, який саме час не вкладається в ваші рамки? Побутовий? Міфологічний?
Чи можливо постійний конфлікт із часом сигналізує психіці про те, що вона живе в очікуванні. Що постійно здається, наче час ще є і можна встигнути; чи що можна знайти кращий час; чи що можна відчувати провину (за постійні запізнення) і тим самим взагалі не стикатися із своїм страхом перед часом? Або що чогось можна взагалі не робити, якщо все одно вже невчасно.
Чи що є кращий час, Золотий, його можна дочекатися і вже там стати його Королевами та Королями. А поки час Темний, то ми в ньому лише маленькі мишенята, що поспішають, але не встигають, стараються, але не можуть. І дозвіл стати Королевами та Королями свого життя прям тут і зараз, от в тому темному безладі, що є, – неможливий. Тож, вибачте, лишаюсь маленьким ґвинтиком.
А ще можна спитати себе – куди так сильно тягне мене час міфологічний, що я не вписуюсь в час побутовий? В який сюжет? В яку історію? І що настільки важливе я сподіваюся там знайти, що готова (ий) ризикувати своїми соціальними ролями? Раптом там щось дійсно цікаве?
